Приміщення адміністрації Шепетівська районна державна адміністрація
Хмельницької області

30400, Хмельницька обл., м. Шепетівка, вул.Героїв Небесної Сотні, 47. E-mail: zagal@sheprda.gov.ua
Герб Шепетівського району
Прапор Шепетівського району Контактні телефони: (038-40) 4-03-18. Факс:4-03-17. E-mail: zagal@sheprda.gov.ua Прапор Шепетівського району

Головна сторінка
Інформаційна довідка про район
Структура та керівництво
Вакансії
Розпорядження РДА
Нормативно-правові акти занесені до державного реєстру
Правоохоронна діяльність
Економіка
Агропромисловий комплекс
Сім'я, молодь, спорт
Охорона здоров'я
Освіта
Культура
Голодомор 1932-1933рр.
Доступ до публічної інформації
Плани роботи
Проекти рішень чергової сесії Шепетівської районної ради
Перейти на сайт Президента України
Перейти на сайт Верховної Ради України
Перейти на сайт КМУ
Перейти на сайт ВСУ
Інші державні ресурси
Сайт Хмельницької обласної державної адміністрації
Сайт Хмельницької обласної ради
Урядова телефонна

ГОЛОДОМОР 1932-1933рр.

Інформація про проведені заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів (27.11.2010 року).

Про стан виконання в районі Указів Президента України від 28.03.2007 року № 250 “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 02 11.2007 року №1056/2007 «Про відзначення у 2007 році Дня пам’яті жертв голодоморів»

На виконання Указів Президента України від 28.03.2007 року № 250 “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 02 11.2007 року №1056/2007 «Про відзначення у 2007 році Дня пам’яті жертв голодоморів», розпорядження голови обласної державної адміністрації з цього питання Шепетівською районною державною адміністрацією були прийняті відповідні розпорядження (від 05.06.2007 року №204/2007-р. «Про районні заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», 31.10.2008 року №437/2008-р. «Про районі заходи у зв'язку з Днем пам'яті жертв голодоморів», 17.12.2007 року №504/2007-р. «Про затвердження районного плану заходів на 2007-2008 роки у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні»). На виконання розпоряджень сформовано списки мешканців району, що постраждали та померли внаслідок Голодомору, створено організаційні комітети з підготовки та відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів, затверджено план заходів по його відзначенню.
На виконання вказаних розпоряджень у Шепетівському районі:
• Створено 69 груп для виявлення жертв Голодомору, у яких задіяно 345 осіб (працівники селищної, сільських рад, працівники освіти, закладів культури, громадськості).
• Групами по виявленню жертв Голодомору встановлено: 3612 осіб, що постраждали від Голодомору, 1700 осіб, що померли в роки Голодомору (список). Всього 5312. Матеріали передані до Обласного державного архіву.
• Із 69 населених пунктів району 49 постраждали в роки Голодомору.
• У 49 населених пунктах району встановлені пам’ятники та пам’ятні знаки жертвам Голодомору.
• За свідченнями старожилів в районі є 2 місця масових поховань (Вовківці, Вовківчики (кургани)).
• Станом на березень 2009 року перейменовано 4 вулиці, назви яких пов’язані з іменами діячів тоталітарного режиму (с.Чотирбоки).
• За 2008 рік 956 громадян постраждалих в роки Голодомору було охоплено медобслуговуванням, 1253 соціально-побутовим обслуговуванням, 70 надано матеріальну допомогу.
Питання організації роботи по виявленню осіб постраждалих в роки Голодомору, перейменування вулиць, знесення пам’ятників неодноразово розглядалися на нарадах з селищним та сільськими головами.
В даний час в районі продовжується робота по виявленню осіб, що померли та постраждали в роки Голодомору, збираються свідчення очевидців цих трагічних подій, проводяться сесії сільських рад та сходи громадян на яких вирішуються питання перейменування вулиць.
Станом на 1.01.2009 року зібрано та узагальнено 249 свідчень очевидців Голодомору. Матеріали надіслані у обласний Державний архів.

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ЗІБРАНІ В ШЕПЕТІВСЬКОМУ РАЙОНІ

Смт.ГРИЦІВ
Мацюк Ніна Станіславівна, 1927 р. н.
«…Я пам’ятаю, що тоді нам пощастило. Ми варили юшку з гнилої картоплі і так потихеньку жили. А якось брат привіз трошки зерна, тоді в нашій сім’ї було свято…»
Опитування проводила
Бялковська Богдана,
учениця10-б класу
Грицівської ЗОШ І-ІІІ ст..
15.02.2008
Літнарович Тетяна Миколаївна.
Своїми спогадами про Голодомор та репресії з нами поділилася Літнарович Тетяна Миколаївна. Бабуся згадує, що в 1933 році її було 6 років. Завжди хотілось їсти. Хліба не було. Мати варила якісь ріденький супи. Рятувала корова. Ті супи забілювались молоком. Від хати не можна було відходити далеко, бо по селі ходили чужі голодні люди і ловили дітей і їли. На узбіччі доріг лежали померлі. Щоденно по вулицях їздили спеціальні команди, які підбирали трупи і ще напівживих людей і відвозили на кладовище. Тетянка з 2-х річною сестричкою Валею гралися недалеко від хати. Весною їли калачики (рослину, що плететься по землі), а згодом появились ягоди. Згадує про це старенька як про жах. В 1937 р. вночі приїхала машина з трьома військовими, обшукали всю хату, перевернули все вверх дном. Вітчима Лисицю Григорія Івановича, старшого лісничого Старокостянтинівського лісництва заарештували. В ту ніч заарештували всіх робітників, навіть прибиральницю і конюхів. Очевидно всіх видав бухгалтер. Дружин і дітей вислали в Сибір і Казахстан. Мама з дітьми переховувалась в подруги в Ростовській області на Дубовському кінному заводі. Там вони прожили цілий рік, а потім повернулися додому до дідуся. Довгий час їх вважали дітьми ворога народу. За хрущовського потепління (в кінці 50-х років) мама одержала довідку, що батька реабілітовано. Згодом, у 90-ті роки дізналася Тетяна Миколаївна, що вітчима, як шпигуна, розстріляли в тому ж 1937 році у Хмельницькому. В житті довелося бабусі Тані багато пережити, але вона безмежно любила свою батьківщину, свій народ і працювала вчителькою, виховуючи патріотів України.
Опитування проводила
Мартинюк Валентина,
учениця Грицівської ЗОШ І-ІІІ ст.
19.02.2008

Степанюк Ганна Ульянівна, 22 червня 1922 р.н.
Все почалося в 1933 році. Мені тоді було 11 років. Я пам’ятаю весь голодомор. В мого тата забрали останнє зерно. Нашій сім’ї доводилось їсти глину, мерзлу картоплю, лободу і різний бур’ян. Моя сусідка їла слимаків і навіть з’їла свого кота. Мій брат почав пухнути від голоду, але він не помер. Щоб вижити, йому доводилось їсти бур’ян і гнилі буряки, і він не помер. Другий сусід дуже спух, але він не вижив… Голодомор – це дуже страшна подія і ми повинні про неї пам’ятати.
Опитування проводив
Джурабаєв Олександр,
учень 6-го класу
Грицівської ЗОШ І-ІІІ ст.
19.02.2008
с. ВЕЛИКА ШКАРІВКА
Мельник Фроня, 1906 р.н.
Мерли люди, як мухи. В Гладчука Панаса вимерла вся сім'я. Він спочатку не хотів вступати в колгосп, придивлявся до всього. Як наступила осінь 1932р., то в нього забрали весь урожай, Гладчук став проситися в колгосп, але його не приймали, цькували його і всю сім'ю, знущалися. Він нічого не міг зробити і вся його сім'я померла. Під'їхала фура, вкинули тіла без трун і повезли на цвинтар.
Свідчення передані
Жвалюк Софією Устимівною
Цибульській Катерині
учениці 8 класу
В.Шкарівської ЗОШ І-ІІ ст.
18.02.2008
Рощин Цезар, 1919 р.н.
Врожай був непоганий, але все забирали. Шукали в печах, горшках, забирали все. Були такі люди, що ховали зерно в пляшках, запихали в діжки з огірками, але і там знаходили і забирали. Люди закопували картоплю на полях, а шукачі залізними палицями все поле сколювали і знаходили. «Залишали людей без зерниночки, без картоплиночки».
Свідчення передані
Жвалюк Софією Устимівною
Цибульській Катерині
учениці 8 класу
В.Шкарівської ЗОШ І-ІІ ст.
18.02.2008
Волошанівська Степанида, 1913 р. н.
Нас в сім’ї було четверо дітей, три дочки і син Ліон. Коли померла мама, то батько оженився на другій жінці. Мачуха була дуже недобра, ховала від нас їжу, наговорювала батькові на нас, щоб той нас бив. Батько забрався жити до неї, ми не захотіли йти з ним, тільки один Ліон пішов з батьком, а зерно, якого було трохи, поділили на всіх і Ліон свою пайку відав мачусі, але вона не хотіла дати йому їсти ні одного разу. Ми жили самі, а він ходив до мачухи з батьком, то до нас і ніхто йому не давав їсти. Він так вихуд, що «світився», одні кості обтягнуті шкурою, і так ходячи він на дорозі й помер. Ми їли жуків, хрущів, маслюків, сушили листя, калачики з бур’янів, і так ми вижили. А були такі люди, що вони не могли цього їсти, а другого не було. Так, вони й вмирали. Вмирало багато дітей. В Поліщук Пріськи – померла вона і четверо дітей. В Колійчук Мартохи – померло п’ятеро, в гладчука Андрія також п’ятеро.
Свідчення передані
Жвалюк Софією Устимівною
Цибульській Катерині
учениці 8 класу
В.Шкарівської ЗОШ І-ІІ ст.
18.02.2008
Щербюк Панасія (1910 р. н.) та
Цибульський Василь (1912 р. н.)
В Нікітюк Ганни сім'я складалася з шести чоловік. її чоловік продав корову, хату; для життя. Ганна вмерла першою. У дітей попухли ноги, текла сукровиця із ніг полопаних. Параска і Володя ходили по селі і просили їсти, наставляючи руки. Так на вулиці вони попадали і вмерли. Вмер незабаром Уліян. Надя вже ледве дихала. Прийшла її тітка Паламарчук Мартоха, взяла в рядно на плечі і занесла на цвинтар. Там була викопана яма для Блазня Клима. Тітка Мартоха зробила в тій ямі підпалоч, нарвала польових квіточок. Посадила дівчинку у підпалоч. Дала квіточки і сказала: "Грайся, Надю" - і пішла. Там дитя і померло.
Свідчення передані
Жвалюк Софією Устимівною
Цибульській Катерині
учениці 8 класу
В.Шкарівської ЗОШ І-ІІ ст.
18.02.2008
с. ПОЛЯНИ
Рудас Ганна Хомівна, 1924 р. н.
В ті страшні голодні роки мені було 9 років. На той час наша сім'я складалася з 6 чоловік: мама і п'ятеро дітей. Батько помер ще в 1922 році від тифу. Я в сім’ї була найменшою. Найстарша Оля, їй було 18 років, померла з голоду вдома. Брат Іван пішов в ліс по гриби і не повернувся, наївшись сирих грибів, назавжди залишив нас. Брат Йосип шукаючи щось їстівного, побіг в ліс по суниці, і мамі на плечах, довелось його мертвого виносити з лісу. Сестра Любка, якій було 11 років, пішла в ліс назбирати ягід, щоб чим-небудь підживитися, але і вона не дійшла додому. Одна я з мамою чудом залишилися живими. Вже й мами немає багато років, проте згадати про ті лихоліття без сліз не можу. Не можу забути і сім'ї Тимощуків, які в 1932 -1933 роках були нашими сусідами. Було в них дві доньки Ніна і Надя. Одній було 5 років, другій - 6. Дві сестрички брали одна одну за руку і виходили на вулицю, бо йти по одному вони вже не могли, і підняти своїх голівок не мали сили. І отак удвох вони ходили вулицею, збирали, що потрапить під рученята, то камінчик, то грудочку землі, брали все до рота, але проклятущий голод не вгамовувався. Та ходили вони, бідненькі, недовго, скорив їх проклятущий голод; невдовзі за ними пішли їхні і мати і батько. Нікого не залишилося з їх сім'ї. І ще одна згадка, яку неможливо забути. У сусідів помирав хлопчик, і просив, щоб йому поставили хрестик хоч би з соломинок. Невдовзі він помер. Мати в риданні і журбі, не маючи сили, йде до свого кума, хрещеного батька покійного хлопчика, щоби він викопав яму хлопцеві. Але мати получила відказ, хрещений затребував буханку хліба, за те, що викопає яму. Мати в якої серце обливалося кров'ю, в якої вже не було ні сили, ні сліз, взяла лопату і пішла на кладовище сама. Викопавши яму, взяла свою дитину-кровиночку в рядно і понесла на своїх плечах на кладовище, сама закопала його, похоронила. А в голові одна думка - «Буханка хліба», Та невже я хоронила б свою дитину, померлу з голоду, якби була в мене буханка хліба.
Розповідь записав
Сідлецький Роман
учень 11 класу
Полянської ЗОШ І-ІІІ ст.
18.02.2008р
с. ТРАВЛИН
Миколайчик Ольга Яківна, 1916 р. н.
У селі Травлин голод 1932 - 33 років був відчутний не в усіх. Заможні виживали. Найбільше голод торкнувся сім'ї Велічуків. Велічук Федір та Ярина - брат та сестра, залишились без батьків. Їсти не було нічого. Варили кропиву та лободу і їли. Ходили в ліс, збирали жолуді, розтирали на муку жорнами, потім варили з них кашу, пекли коржі. З коріння татарського зілля варили напій. Федір та Ярина пухли з голоду, а через деякий час померли під своєю хатою.
Розповідь записана
заступником директора
з виховної роботи
Травлинської ЗОШ І-Ш ст.
Атаманюк О.В.
20.02.2008
с. ПЛЕСНА
Ярощук Павло Степанович.
Неодноразово чув зі слів свого покійного вже батька Ярощука Степана Петровича. Мій батько разом із односельчанином Мартинюком Денисом в 1933 році працювали їздовими, і їхньою постійною роботою була - збирання на дорогах, по подвір'ях, оселях померлих від голоду односельчан, і вивезення їх підводами на кладовище. Покійників щодня було багато. Вже була робота, як в фізичному так і в емоційному плані. За це їм була, як на той час висока плата: їм видавали кожного дня по 400 грам хліба. Завдяки цьому хлібові ми і вижили. Розповів також батько і про випадок, коли серед померлих був вивезений на кладовище опухлий від голоду і нерухомий Кухарський Мар'ян Іванович. Аж на кладовищі виявилось, що він ще дише. Його забрали додому, і, дякуючи Богу і щасливій долі, Мар'ян Іванович після цього випадку ще жив і працював понад 40 років.
Розповідь записала
учениця 11 класу
Плесенської ЗОШ І-Ш ст.
Іщук Тетяна
18.02.2008
Гнатюк Меланія Євтухівна.
Людська пам’ять…
Нелегко згадати поіменно всі жертви голодомор) серед жителів нашого села. Адже пройшло 72 роки, і живих свідків того часу стає все менше. 89 жителів села Плесна на сьогодні відомі серед померлих з голоду 1933 року. 89 трагічних доль наших односельчан. Серед них - діти, молодь, люди похилого віку, трудівники з мозолистими руками, наші з вами рідні і близькі. Цілком можливо, що когось із жертв голодомору не вдалось нам пригадати, а тому я прошу наперед вибачення за це в їхніх рідних. Хай імена цих трагічно убієнних голодом людей навічно ввійдуть в пам’ять кожного з нас, в історію нашого села.
Рік 33. Голодне село...
Як страшно, і важко й трагічно було,
Коли всі відчули, що голод - не тітка,
Коли опухали дорослі і дітки,
Як їли бур'ян, і полову, і черви.
Як мучились люди, і з голоду мерли,
Коли мозолисті натруджені руки
Роботу минали, і корчились в муках.
Вмирали від голоду рідні і неньки,
І діток своїх сиротили маленьких.
Як звозили хлопців сільських яснооких
Й скидали їх, мертвих, у ями глибокі.
А скільки дівчат смерть голодна скосила
Вродливих, тендітних - сказати не сила.
Дитя закривало навік свої очі,
І кволо просило: - «Я хлібчика хочу».
Голодні, здичавілі батько і мати
Варили в печі серце свого дитяти.
І все це не сон, не страшна небилиця
Таке ж бо не може людині присниться.
Це бачив народ наш плесенський реально
Ми згадуєм зараз про рік той печально.
І хочем, щоб голод по світу, по всьому
Не був більш відомий ніколи й нікому.
(Автор вірша Лідія Кукуровська, жителька с. Плесна.
Багато було голодних смертей, багато трагедій. Окремі з них, про які нам вдалось дізнатися від очевидців, я постараюсь вам розповісти. Про обставини трагічної смерті нашої односельчанки Іщук Тодосії мені розповіла моя мама. Вона чула, як надвечір на центральній дорозі біля містка опухлі з голоду діти дуже плакали, примовляючи: „Мамо, встань, не вмирай!" А їх мама вже була мертва. Через кілька днів голодна смерть забрала і її малолітнього сина Володю, який помер з голоду прямо на купі гною, де шукав для їжі черв'яків. Померли і двоє маленьких донечок. Не можна не розповісти про долю нашого односельчанина трудівника Жуля Лук'яна Яковича. До революції він виїжджав на заробітки в Канаду. Влаштувався там, працював, міг би там жити. Але його нестримно тягнуло на батьківщину. І в кінці двадцятих років він повернувся в рідне село, де працював не шкодуючи сил. Там за роботою, в полі і забрала хлібороба голодна смерть. А ось яку історію розповів мені житель нашого села Ярошук Петро Степанович, а це він неодноразово чув зі слів свого покійного вже батька, Ярошука Степана Петровича. Ярошук Степан і Мартишок Денис в 1933 році працювали їздовими, і їх постійною роботою було - збирання по дорогах, по подвір'ях, оселях померлих від голоду односельчан і вивезення їх підводами на кладовище. Покійників було щодня багато. Важка була робота, як в фізичному, так і в емоційному плані. За це їм була як на той час, дуже висока плата: їм видавали кожного дня по 400 гр. хліба. Завдяки цьому хлібові сім'ї Ярошука і Мартинюка вижили. Розповів синові Степан Петрович і про випадок, коли серед померлих був вивезений на кладовище опухлий від голоду і нерухомий Кухарський Мар'ян Іванович. Аж на кладовищі виявилось, що він ще дихає. Його забрали додому, і, дякуючи Богу і щасливій долі, Мар'ян Іванович після цього випадку ще жив і працював понад 40 років. Але не всім так повезло. Хворий і голодний лежить в лікарні наш односельчанин Матвійчук Євтух Терентійович. І аж пізніше стало відомо його рідній сестрі Христюк Марії Терентіївні про умови трагічної смерті брата. Його разом з іншими померлими, хворим вивезли, і викинули в спільну яму, І сторож вночі чув, як один з них вкинутих в яму покійників просився: «Витягніть мене звідси, я ще живий. Я - Матвійчук Євтух, в мене в Плесні живе рідна сестра Христюк Марія. Я до неї піду. Допоможіть мені вилізти з ями». Сторож не зміг допомогти, бо голодний сам ледве дихав. Єдине, то зумів зробити - це передати останні передсмертні слова Євтуха Терентійовича його сестрі Марії. Про це розповіла племінниця Євнуха Терентійовича Шикерук Ольга Олексіївна, жителька с. Плесна, 1933 року народження. Вимирали цілі сім'ї Богун Таня і Богун Варвара померли в один день. Але найтрагічнішим було дитиновбивство, людоїдство. До цих пір живуть у пам'яті односельчан розповіді тепер уже покійної Мотлюк Фросини Омельянівни про долю її сім'ї. В ту голодну весну їй було 6 років. Був у неї молодший братик Вася. Одного разу прийшла Фрося з вулиці, і побачила, що десь не видно братика. Горіло в печі, перед вогнем стояв горщик, і раптом дівчинка здригнулась: з кип'ячого горщика показалась дитяча ручка, з простягнутими вгору пальчиками. Зварили і з'їли батьки свого маленького Васю, а через кілька днів і батько Мотлюк Омелько також помер від голоду. А Фрося вижила, і до кінця днів своїх бачила в снах і на яву оту дитячу ручку, що спливла в печі з киплячого горщика. І не могла простити цього ні батькові своєму, ні матері. Уродженка нашого села Мотлюк Докліда була замужем в с.Пиляї. Мали вони з чоловіком в сім'ї троє дітей: 6-річну Марію, 4-річну Ліду, і 2-річного Михайла. Жити б їм , та дітьми радіти. Але в той страшний рік голодомору старша Марійка раптом не почула в хаті голосів менших сестрички і братика. Вона не задумувалась над тим, звідки батьки взяли м'ясо на оте шумуюче вариво, як жадібно їли. А коли ненароком заглянула в діжку, що стояла у коморі, то жахнулася, там лежала не ціла голова Лідочки, і засолені ручки і ніжки обох дітей. Зрозумівши, що і її жде така доля, 6-річна Марійка втекла від своїх батьків у с. Плесну до своєї тітки Домки, яка, хоч і сама голодувала і брат її Пилип тоді помер від голоду, приютила племінницю, і вона вижила. А обоє її батьки в Пиляях, з’ївши своїх дітей, невдовзі померли. Багато було трагедій. Що сім'я, то й трагедія. Про все не розкажеш. І не дай Боже, щоб ще коли на планеті хтось побачив таке вселюдне горе! І ми повинні вічно пам'ятати про пережиту трагедію свого народу, про її жертви, і робити все від нас залежне, щоб ніколи подібне не трапилось. Трагедія сім'ї нашої односельчанки Пташук Ірини Архипівни відображає сумнозвісний тодішній закон про три колоски. В 1933 році батько Ірини Петров Архип зі своєю багатодітною сім’єю проживав в недалекому від нашого селі Березиа. Одного разу, повертаючись з колгоспного поля додому, він зірвав на полі оті злощасні три колоски, щоб кількома зеленими зернинами пригостити своїх опухлих від голоду маленьких дітей. Але серед односельчан знайшлась людина, яка вислідила і донесла в сільську раду про цей "злочин", батька шести дітей. Не доніс тоді батько дітям свого гостинця. Прямо в дорозі додому з цими колосками його затримали і відвезли в Шепетівську тюрму. За кілька днів відбувся над ним суд, а на другий день після суду там же в тюрмі він помер. Причина смерті невідома. Це розповіла його дочка Пташук Ірина Архипівна, 1929 року народження, жителька с. Плесна. Доля сім’ї Гнатюк (дівоче прізвище Грищук) Меланії Євтухівни склалась по своєму трагічно. Батьки її не були куркулями, але в 33-му в колгосп поступати не наважувались. Хоч вони зі свого одноосібного господарства здали державі все вирощене зерно, але недовиконали плану поставки зерна, і за це її батька Грищука Євтуха з сім’єю, де було шестеро малолітніх дітей, прямо серед зими сільські "активісти" виселили з хати прямо на морозну засніжену вулицю, а хату забрали в колгосп. А багатодітна сім’я Грищуків скиталась і харчувалась по чужих оселях між добрими людьми. В тяжкий рік голодомору, хоч і без хати та харчів, вижила вся сім"я Меланії Євтухівни. Але пізніше троє з цих виселених в дитинстві з хати дітей загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, а Меланія Євтухівна до старості працювала в колгоспі ланковою по вирощуванню цукрових буряків, і щороку вирощувала найкращий у колгоспі врожай. Про це розповіла сама Гнатюк Меланія Євтухівна, 1926 року народження.
Розповідь записана
бібліотекарем
Лазаренко Ганною Йосипівною
15.08.2005
с. ГОРОДИЩЕ
Яцишина Ганна Петрівна.
У Нижньої Єфросинії Корніївни (матері Ганни Петрівни) 1900 року народження; було 7 дітей. З 1932 по 1933 роки вона втратила чоловіка і 5 дітей. Чоловік Петро, прийшовши додому, сів їсти борщ з горобячого щавлю. А дружина Єфросинія вийшла в іншу кімнату погодувати грудну дитину. Коли повернулася з кімнати, побачила мертвого чоловіка, який захолонув , не доторкнувшись до їжі. А потім одне за одним померло п'ятеро дітей - три хлопчики і дві дівчинки. Єфросинія ходила до свого батька , який жив у селі Красносілка, і просила зробити домовини для дітей . Не раз батько запитував: " Скільки ж я буду тобі домовини робити?..." А взагалі, в селі померло багато. Під тинами по вулицях лежали знесилені діти з обгризеними "чиколотками" (пальчиками). Переповідали односельчанами, що Демидко ( так звали цього чоловіка в селі), який забирав у людей останні крихти, дуже страшно мучився перед смертю. Ніяк не міг померти, аж поки люди не зірвали стелю (за народним повір'ям).
Розповідь записана
заступником директора
з виховної роботи
Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст.
Яцишиною Т.Г.
22.02.2008
Опалінська Оксана Давидівна, 1914 р.н.
Їй було 18 років. Вона бачила це страхіття, коли їхня сім’я їла щоб вижити бузину та гнилу картоплю. Весною 1933 року ніде на межах і попід плотами не можна було знайти кропиви і лободи, де вони появлялися, то люди вищупували і варили собі їсти. Вона ціле літо ходила в колгосп на роботу, а в кінці року отримала дуже мало зерна. Давали по 5 копійок на трудодень і 100-200 грамів зерна, а решту все вивозили державі. Люди їли лушпайки з картоплі, буряків, капусти, але мало хто виживав. Виживав той, в кого була корівчина, а то пухли і вмирали.
Розповідь записана
заступником директора
з виховної роботи
Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст.
Яцишиною Т.Г.
22.02.2008
с. МОКІЇВЦІ
Вечір Ольга Антонівна, 1923 р.н.
«З тих страшних часів до цього часу пам’ятаю жінку з сином – це були Цюпа Горпина та Цюпа Макар, які щоб не померти з голоду ходили по селу від хати до хати і просили кусочок хліба. Люди ділилися хто чим міг – хто хлібом, хто пампушками з конюшини. Але голод був нестерпним і в кінці 1933 року мати з сином замерзли у рові при дорозі. Жителі села там їх і закопали».
Розповідь записана
директором Мокіївського
будинку культури
Карась Світланою Леонідівною
25.02.2008 року
Кравчук Мар’яна Іванівна, 1922 р. н., (жителька с. Мокіївці, народилася в с. Пиляї).
«В с. Пиляї в родині Рижих було троє дітей. Коли в хаті не залишилось нічого, що можна було покласти до рота, батьки вирішили з’їсти найменшенького сина. Та через деякий час знову голод став нестерпним. Тоді стали обмивати середульшого. А старша дівчинка, перелякавшись, і, розуміючи, що колись черга дійде і до неї, втекла і притулок дали їй зовсім чужі люди. А батьків не врятувала ніщо, смерть забрала їх».
Розповідь записана
Перехристюк Людмилою Петрівною
завідуючою бібліотеки с. Мокіївці
25.02.2008 року
с. БІЛОПІЛЬ
Никончук Марина Іванівна, 1921 р.н.
«В хаті Ганаби Йосипа померло три душі. Вони померли з голоду на подвір’ї в бур’янах. В колгоспних кагатах гнила картопля, але людям не давали. Біля неї поставили сторожа з рушницею. Люди помирали на городі, на полі , на дорозі. Хто ходив в колгосп полоти буряки, то заробляли черпак веки чи халамейки. Люди їли що бачили. Варили воду з сіллю. З гречаної полови пекли пампушки, рвали кропиву, конячий щавель і варили бульйон. А одного разу мав вмерти один хлопчина, він був дуже запухлий, а батько палив в печі. Коли син помер, то батько зварив його і з’їв. Сім чоловік з підводами кожного дня ходили по селу, скидали трупи на підводу, а потім везли на могилки і складали в одну яму».
Розповідь записана
Лахай Галиною Петрівною
бібліотекарем с.Білопіль,
22.02.2008 року
с. КОРЧИК
Кондратюк Марія Пилипівна, 1926 р.н.
Голод 1932-1933 року , то справжнє пекло. Що зібрали в 1932 році, усе під мітлу забрали активісти. Витрушували торбинки, де було зерно. Заглядали в усі схованки. Десь, якась квасолина, чи просо в ладишці, то і те розсипали і забирали. Ходили по городах і по дворах з залізними штиками. Щоб часом ніхто, нічого їстівного не заховав в землю. Активісти н6а чолі з головою сільської ради Красномовцем Гаврилом Захаровичем не оставляли нікому ні зернини, ні крихітки хліба. Розпочався голод. Не було що їсти. Люди почали пухнути. Дивишся на людину, а вона опухла, як водою налита. Їли хто, що знаходив, і щавель, і кропиву, і вику. З жолудя пекли хліб. Мололи його, але він не тримався купи. Допомоги не було ні від кого. Влада слідкувала, аби в когось не осталось жмені зерна. Возили для худоби із спирт заводу брагу. Люди брали її і пили, але від цього ставало ще гірше. Люди почали помирати. Сонце світить, гріє, трава зеленіє, росте, а люди вмирають голодною смертю. Померлих збирали, була спеціально виділена підвода, двоє чоловіків, і відвозили їх на могилки і хоронили. Закопували в окремих ямах.
Розповідь записав
Зінчук Василь Йосипович,
завідувач сільською бібліотекою.
20.02.2008 року
с. ХРОЛИН
Дудар Єфросинія Іванівна, 1925 р.н.
Народилася 1925 року в с. Хролин. В сім'ї колгоспника. Сім’я складалася з 5-ти чоловік, батьків і двох братів - Василя і Гната. Тато помер в 1933 році на печі в хаті. Коли він хворів, ми діти бігали на луг і рвали щавель, приносили йому, то він аж запихався, їв жменями, але так і не встав, так і помер на печі. Коли помер тато, то мене забрала родичка, вона жила в лісі на той час Бачинська Любка і чоловік її Каленик. Я в них працювала за харчі. Вони так сказати жили в достатку. Була корова в них, поросят тримали. Мама працювала в колгоспі то інколи приносила жменьку кукурудзи. Ми піджаримо на чарі, розітремо пляшкою на муку і так їли. То мама зварить баланди, то якось млинця спече, отак виживали. Старший брат пробував іти в Судилків в млин, назмітати муки. Інколи приносив зметену муку. Ходили на поле збирали гнилу картоплю, терли і пекли пампушки. Менший брат Гнат рвав і їв бур’ян, гичку, з зеленого гороху молоді стручки (лопашки). Наїсться бур’яну і лежить з опухлими ногами. Іноді я приносила молоко від тітки і трішки хліба. Але ми вижили усі крім батька. Ще, коли помер батько хоронити не було в чому, не було трун. Тоді хоронили людей просто так, без нічого, або завернули в радно і так хоронили. Але тітка розібрала закіпа, збили труну і батька поховали як потрібно. Бігали в Савичі до ставка і рвали там якесь коріння (уже не пам’ятаю) терли на тертушці і також пекли млинці. Отак виживали. Ще згадую, як люди падали як мухи. То під лісом лежить людина, то на полі, то під парканом, тоді вмерлих з голоду можна побачити було будь-де. Ще закарбувалося в пам’яті на все життя епізод. Сусідка яку звали Лізавета мала двох доньок. Жили без чоловіка. І мусіла ховати своїх кровинок. Завернула в радно дві донечки і поховала. Винен в усьому був - голод.
Свідчення записала
Сідліцька Олена Іванівна,
бібліотекар с.Хролін
22.02.2008
Пантєлєєв Степан Мефодійович, 1920 р.н.
Народився в с. Хролин.
Мені було 12 років, як почався голод, то я з рогатки стріляв в горобців і варили юшку, і була така смачна. На той час я пас лошата. Сім’я складалася з 5 чоловік: батьки і троє дітей. З голоду ніхто не помер. 1932-33 урожай був, влада забирала від людей, зерно, всякі пожитки. Активістами, комуністами були люди з села, району. Знали активісти усе наперед, що де робиться, значить було донесення на окремих людей. Документів не було, заходили до хати і брали все підряд. Де в Хролинах стара школа, жив Гуменюк, його прозвали «купець». Він був найбатшою людиною в Хролинах, то його вислали на Сибір. Вони знали, де що лежить і забирали. Були в них палиці залізні, вони прохромлювати землю, стріхи і бачили що де є. заходило активістів по 4-5 чоловік, були їх цілі бригади, з ними підводи з мішками. Хто працював в колгоспі давали їсти, була столова.
Свідчення записала
Сідліцька Олена Іванівна,
бібліотекар с.Хролін
21.02.2008
с. РОМАНІВ
«Не оминув голод і нашого села, вимирали цілі сім’ї…»
Черних Марія Дем’янівна, 1922 р.н.
Нас в сім’ї було п’ятеро дітей і тато, бо мама померла ще в 1931 році. Ми не дуже бідували, бо в нас була корова і так ми вижили. А от по сусідству жила сім’я Ткачука Захара, то вони дуже бідували. В них розкрили хату, щоб покрити в колгоспі комору. Мало того, що в них не було що їсти, то ще й в хату йшов дощ і сніг. В голод люди їли собак, котів, буслів, гнилу картоплю. Нас трохи спасав ліс. Ходили в ліс по гриби, чорниці. Багато людей помирало в лісі. Ходили в ліс по ягоди і діти Ткачука Захара: Павло, Андрій, Міша. Одного разу пішли вони в ліс і повернулися без Міши. Не маючи сили іти він упав в лісі і так там і залишився. Павло і Андрій повернулися з лісу самі і сказали батькові. Вони попросили в сусідів коня і поїхали по нього. Коли його привезли до дому, то наш тато, обдивившись його і послухавши, сказав, що він ще живий. Розчепивши йому зуби, тато залляв йому трошки молочка. Відтоді я, видоївши корову, три рази в день давала йому по склянці молока, і так він вижив.
Свідчення записала
Квятківська Наталія Миколаївна,
бібліотекар с.Романів
18.02.2008

Свідчення очевидців Голодомору на Шепетівщині

ПАМ’ЯТНИКИ ТА ПАМ’ЯТНІ ЗНАКИ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ.

с.Судилків.
"Вічна пам’ять жертвам Голодомору 1932-1933 років".





с.Хролин.
"Односельчани. Пам’ятайте! В страшні роки Голодомору 1932-1933 рр. померло 105 жителів с.Хролин".



с.Рилівка.
"Жертвам Голодомору 1932-1933 рр.".





с.Вовківці.
"Тут похоронені жителі с.Вовківці 62 чоловіки, які померли від голоду у 1933 році".




с.Сульжин.
"Хрест встановлено в пам’ять зруйнованого храму і закатованих односельчан під час Сталінського режиму. Встановлено і освячено 6 травня 2006 року".

Пам’ятні знаки жертвам Голодоморів на Шепетівщині